Згідно з Конституцією право законодавчої ініціативи в Україні належить президентові, народним депутатам та Кабінету Міністрів. Але до законотворчої діяльності також можуть долучатися експерти. Адже ініціювати законопроєкт — це одна справа, а розробити його — зовсім інша.
І тут важливо не чекати запрошення від політиків, а діяти, — розповідає членкиня правління Центру політико-правових реформ Юлія Кириченко.
«Якщо дійсно хочеться впливати, ніколи не спрацює пасивна позиція. Тут спрацьовує саме експертна активність. І з неї дуже часто утворюються робочі групи», — зазначає експертка.
Саме участь в офіційних робочих групах, парламентських чи урядових, — це прямий шлях долучення до вироблення законопроєктів, і також найбільш сприятливий формат для експерта, щоб вплинути, переконати, застосувати свої знання на благо розв’язання певної проблеми, каже пані Юлія.
Далі розповімо, як потрапити у робочі групи, і чи має шанси експертний законопроєкт стати законом.
Найкращий шлях вироблення законопроєктів, який сьогодні існує в Україні, це діяльність парламентських, урядових, міжурядових робочих груп. Однак цим шляхом йдуть рідко.
Окрім цього, відсутній стандарт формування робочих груп. І тому їхній склад здебільшого залежить від бачення політиків, каже експертка:
«Якщо вони розуміють, що долучення експертів, такий відкритий інклюзивний шлях вирішення певної проблеми, це найкращий шлях проходження певного законопроєкту в парламенті, тоді експерти в робочій групі будуть».
Тоді політики звертаються до громадських та аналітичних організацій, які пропонують експертів, компетентних у сфері, в якій розробляється той чи інший законопроєкт.
Так, найпростіший для фахівця шлях потрапити в робочі групи — бути експертом відомої впливової громадської організації. Окрім цього, добре працює публічність самого експерта.
«Дуже часто політики ставлять завдання проаналізувати інформаційне поле та знайти спеціаліста, який вже писав з конкретних питань. Тоді експерти, які мають опубліковані хороші аналітичні матеріали, можуть отримати запрошення до певної робочої групи», — зазначає пані Юлія.
Також долучитися до діяльності робочих груп можна завдяки особистим контактам.
Втім, оскільки для України характерна стрімка зміна влади, а в політику дедалі частіше приходять люди, які до цього часу працювали зовсім в інших сферах, такий шлях долучення до робочих груп працює найгірше. Адже парламентарі знайомляться з громадянським суспільством вже впродовж роботи.
Кожен громадянин, який має ідеї та пропозиції, як можна врегулювати певне питання або розв’язати проблему, що існує, може звернутися з ними до народного депутата у своєму окрузі, або до нардепа, чиї позиції він поділяє.
Так і експерти, які активно працюють в окремих сферах, часто не чекають на запрошення, а самі «спричиняють» створення робочих груп для розробки конкретних законопроєктів.
«Здебільшого такі експерти публічно звертаються до парламентарів з проханням звернути увагу на певну проблем, і пропонують свою допомогу. З цього зазвичай і починається діалог», — розповідає пані Юлія.
За словами експертки, якщо дійсно хочеться впливати, слід діяти. Адже активна діяльність іноді буквально «змушує» утворювати відповідні робочі групи.
«Політики розуміють, що є активна частина експертів, яка не мовчить, і якщо вони готують законопроєкт у закритому форматі, тоді він не буде підтриманий, і це може нашкодити його проходженню в парламенті. Тому зазвичай політики йдуть на створення таких робочих груп», — зазначає експертка.
Рідше, але все ж таки трапляється, що самі депутати відчувають необхідність експертної допомоги. У таких випадках парламентарі зазвичай непублічно звертаються до експертів з уже готовим законопроєктом — щоб перевірити його перед внесенням.
За словами пані Юлії, суто експертні проєкти законів, які розроблені за власної ініціативи експертів, теж за певних умов можуть бути зареєстровані у Верховній Раді. Якщо це дійсно якісний документ, і в його актуальності та важливості експертам вдалося переконати народного депутата, — він може внести його у парламент.
«Але щоб розробити законопроєкт, в експертів має бути дійсно високий мотив. Адже це об’ємна робота, яка потребує багато часу. Окрім цього, немає гарантій, що вона матиме результат і законопроєкт врешті стане законом», — каже пані Юлія.
Так, і проєкти регіональних експертів можуть потрапити до Верховної Ради. Єдине, що насправді складно зробити (а часом майже неможливо), — це написати якісний законопроєкт самостійно.
«Можна бути дійсно геніальним фахівцем, але має бути принаймні діалог, а ще краще — має бути група фахівців, яка подивиться на проєкт критично. Адже навіть досвідченій людині складно написати не ідеальний, а хоча б просто хороший законопроєкт», — розповідає експертка.
Водночас, констатує пані Юлія, хоча в український парламент дійсно може потрапити суто експертний законопроєкт, трапляється таке рідко.
Однак існує інша позитивна практика, яка поки не дуже поширена, — вказувати експертів авторами законопроєктів.
Наприклад, у законопроєкті про всеукраїнський референдум, який був внесений до Верховної Ради попереднього скликання, ініціаторами зазначені народні депутати, які подавали проєкт, а його авторами — зокрема незалежні експерти, які долучилися до розробки.
Сьогодні зазначення авторів законопроєктів не є обов’язковим. Тому більшість законопроєктів у всіх скликаннях Верховної Ради написані анонімами, зазначає Громадський рух ЧЕСНО.
Проте, впевнена пані Юлія, вказувати авторів було б доречним хоча б для того, щоб розуміти, з ким вести дискусію, якщо експерти бачать суперечливі положення у новому законопроєкті.
Аліна Шостак,
комунікаційна менеджерка
Громадської мережі публічного права та адміністрації UPLAN