21 лютого 2022 року президент росії володимир путін у своєму зверненні заявив, що Україна як держава та українці як нація — є продуктом більшовицького режиму, а початок нашої «помилкової» історії починається з 1917 року. В цьому ж зверненні диктатор оголосив готовність рф провести повну декомунізацію України що, зважаючи на контекст, означає її знищення як держави, а українців — як нації.

Після початку вторгнення російських військ в Україну, що почалось 24 лютого, на окупованих ворогом територіях були зафіксовані факти катування та навмисного вбивства російськими солдатами цивільного населення. Терору зазнали й українці, що стали жертвами неодноразового порушення росіянами правил ведення війни, зокрема застосування забороненої зброї та ураження цивільних об’єктів унаслідок повітряних атак.

14 квітня Верховна Рада проголосувала за постанову № 7276 «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», таким чином проголосивши дії російських військ на українській території геноцидом.

Ворог чинить цей злочин не лише шляхом вбивства, а й депортації наших людей на територію росії та тимчасово окупованого Криму. Найбільш вразливою категорією жертв є наші українські діти, оскільки, на відміну від дорослих, вони не знають, як себе захистити від фізичного насилля та, зрештою, маніпуляцій.

На момент підготовки матеріалу відомо про 16 222 дитини, що були вивезені на територію росії, ОРДЛО чи тимчасово окупованого Криму.

Національний портал «Діти війни» звітує про орієнтовну кількість депортованих дітей. До цієї статистики увійшли лише діти, доля котрих нам відома.

Водночас згідно з цим порталом, це число сягає 712 тисяч дітей. Точну кількість наразі визначити неможливо, оскільки росія не сприяє отриманню інформації для визначення кількості депортованих та долі кожної дитини що, по суті, потрапила в їхній полон. Це є порушенням статті 50 конвенції про захист цивільного населення під час війни (далі — Женевської конвенції).

Як і звідки наші діти опиняються в росіян?

Кожен випадок індивідуальний, однак, за принципом частотності, ми можемо виокремити основні:

• Діти загиблих під час воєнних дій батьків чи опікунів. 24 стаття Женевської конвенції наголошує: «[…] якщо це буде можливо, їхню освіту слід доручати особам з такими самими культурними традиціями». Своїми діями (термінове знищення української символіки, лінгвоцид, перейменування окупованих міст, встановлення пам’ятників своїм діячам, не причетним до історії нашої країни та, зрештою, заміна освітньої програми) росія не залишає сумнівів щодо того, що наші діти не будуть виховуватися людьми з проукраїнською позицією. Також у Женевській конвенції бачимо: «Сторони конфлікту сприятимуть прийманню цих дітей нейтральною країною на час конфлікту за згодою держави-покровительки, якщо така є, та коли гарантується дотримання принципів, викладених в абзаці першому». А також: «Крім того, вони намагатимуться вжити необхідних заходів для того, щоб особу усіх дітей до 12 років можна було встановити завдяки спеціальним медальйонам або якось інакше».
• Діти з дитячих будинків на окупованих територіях. У цьому випадку дітей росіяни масово та централізовано вивозять на підконтрольні їм території.
• Діти, котрих розлучили з родиною під час фільтрації. Батьки чи опікуни дітей могли чимось не сподобатися окупантам. Часто їхня доля нині є невідомою.
• Росіяни вводять в оману чи тиснуть на батьків, змушуючи дозволити вивезти свою дитину на «оздоровлення» на «два тижні». Найчастіше вивозять в тимчасово окупований Крим чи Краснодарський край. Однак діти не повертаються додому, і в кращому випадку вони мають зв’язок з батьками.
• Деякі батьки віддають дітей росіянам добровільно, щоб вберегти свою дитину від бойових дій. Вже після визволення їхнього населеного пункту постає питання про повернення дитини додому. Однак, навіть якщо з дитиною є зв’язок та відома її локація, батьки мають відповідні документи, то повернення сина чи доньки все ще є викликом: легально перетнути кордон з росією можна лише через країни Балтії. Це коштує великих грошей, котрих, як правило, люди, що пережили окупацію, не мають.
• Батьки чи опікуни втекли від війни в росію разом зі своїми дітьми.
• Один із батьків/опікунів дитини без згоди іншого та за відсутності дозволу суду виїхав у росію з дитиною.

Дані щодо кількості дітей з останніх двох категорій станом на зараз невідомі.

Що відбувається далі?

Далі існує декілька основних сценаріїв розвитку подій, і вони не є взаємовиключними.

Перший сценарій зазвичай стосується як тих, котрих батьки під тиском дозволили вивезти «на оздоровлення», так і вихованців дитячих будинків: діти розміщуються на відпочинкових базах. Зазвичай це Крим, територія ОРДЛО, а також Краснодарський край. Фіксуються випадки й на інших територіях, про що повідомляють аналітики Інституту вивчення війни.

Другий сценарій актуальний для осиротілих внаслідок воєнних дій, розлучених з сім’єю під час фільтрації, вихованців дитячих будинків: росіяни розміщують дітей в дитячих будинках. Влада всіляко сприяє усиновленню таких дітей російськими сім’ями. Зокрема, омбудсмен з прав дитини у рф Анна Львова-Бєлова всиновила хлопчика з Маріуполя, що російська пропаганда підносить як позитивний приклад для росіян.

Також під егідою її інституції російськими сім’ями всиновлено 350 дітей з Донбасу. Цю інформацію Львова-Бєлова озвучила на пресбрифінгу по роботі Громадського ситуаційного центру зі спостереження за референдумами у ДНР, ЛНР, Запорізькій та Херсонській областях. Окрім того, російська влада заохочує російські сім’ї всиновлювати викрадених дітей, підтверджує ISW.

У процесі всиновлення нова сім’я може змінити прізвище, ім’я та по батькові, місце народження, в деяких випадках навіть дату народження, що передбачається статтею 135 сімейного кодексу рф задля гарантування таємниці усиновлення. Для осиротілих дітей з ОРДЛО, а також з Херсонської та Запорізької областей, російська влада 25 травня 2022 року видала указ про спрощення процедури набуття громадянства рф.

Отже, якщо в усиновленої дитини є батьки чи рідні, зміна таких даних унеможливлює їхній подальший розшук. Це порушення 26 статті Женевської конвенції.

Навіщо росія це робить?

По-перше, як повідомила Анна Львова-Бєлова у вищезгаданому брифінгу, з дітьми працюють педагоги та психологи, що вчать їх «любіть росію». Після повернення наших викрадених дітей ми матимемо певні виклики з їхньою адаптацією.

Ті, котрих вдасться повернути, й котрі матимуть українські паспорти, але будуть зросійщені розумом, представлятимуть інтереси росії в майбутньому. Що відбувається внаслідок зближення з росією — нам неодноразово показувала історія, і результат ми всі переживаємо знову. Таку категорію дітей уповноважена з прав дитини в росії Марія Львова-Бєлова назвала «нашимі будущімі продвіженцамі» на вказаному вище пресбрифінгу.

Вплив на розум наших дітей — це інвестиція в можливість повернути Україну в ярмо росії в майбутньому.

Попри це ми повинні боротися за кожну нашу дитину.

По-друге, у такий спосіб росіяни можуть компенсувати кількість втрат на фронті, що покращить їхнє демографічне становище.

Російські дослідження «Хроники» публікують інформацію про падіння рівня якості життя росіян. У таких умовах далеко не кожна російська сім’я зараз може собі дозволити усиновлення дитини. Не всяк готовий буде усиновити українця.

Але привезені в дитячі будинки українські діти виростуть. Яку б освіту вони не отримали, на яку роботу не пішли б, залишається незмінний факт: росія цим робить вагомий вклад у майбутнє, оскільки з наших дітей виростуть майбутні платники податків країни, що воює проти нас та визнана спонсоркою тероризму. Зараз на фронті росія втрачає доросле покоління та компенсує ці втрати нашою «свіжою кров’ю».

По-третє, через багато років росіяни зможуть знову «запустити качку» про «ми адін народ» коштом нинішніх злочинів. І ті люди, що не адаптуються після повернення на Батьківщину, підтримають цей тезис, тож ми маємо ризики рецидиву бажання росіян «возз’єднатись з братньою Україною».

По-четверте, окупанти, заволодівши дитиною, мають вплив на батьків. Вони, своєю чергою, робитимуть все, аби їхня дитина була живою та неушкодженою. Цю тезу озвучив мер Мелітополя Іван Федоров в одному зі своїх інтерв’ю.

У чому складність повернення дітей та кого, можливо, вдасться повернути?

Найбільш ймовірно, нам вдасться повернути додому дітей, що мають законних представників на території України, котрі тримають зв’язок зі своїми дітьми, знають їхнє місцеперебування.

Зазвичай батьки цих дітей мають можливість поїхати за дітьми та забрати їх особисто за попередніми домовленостями з утримувачами.

Які можуть бути виклики в цій ситуації?

Легально перетнути кордон з росією можливо лише через країни Балтії, що коштує значної суми, котру може собі дозволити не кожна родина.

Якщо батьки чи опікуни не мають документів, що доводять зв’язки з дитиною, потребується інший, складніший та триваліший у часі механізм.

У будь-якому випадку, важливо повідомляти відповідні органи щодо такої ситуації та діяти за алгоритмом.

Випадки, що мають більше викликів у процесі повернення дітей:

• діти, котрих вже всиновили в російських сім’ях (у тому числі за наявності живих батьків/опікунів). Згідно з процедурою усиновлення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування громадянами України: «[…] усиновлювачами можуть бути подружжя, а також, особи, які не перебувають у шлюбі, за умови, що вони є громадянами України; є іноземцями, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини». Цей закон виключає можливість усиновлення дитини російською сім’єю, якщо це не її родичі;
• діти, котрі виїхали з одним із представників батьків/опікунів (без згоди іншого). У такому випадку процедура складніша, оскільки може виступати міжнародним спором.

Діти, котрі з великою ймовірністю не зможуть повернутися на Батьківщину:

• діти, котрі виїхали в росію разом з батьками чи одним з батьків, законними опікунами чи опікуном, котрі вирішили лишитися в росії та набули громадянства рф;
• діти, особу яких не вдалося встановити українській стороні, тому що дані були замінені при всиновленні іншою родиною.

З нормами та законами росія не рахується. Сьогодні не існує жодного процесу, що можна було б назвати ефективним у боротьбі з подібним видом злочинів. Про це свідчить той факт, що на момент підготовки матеріалу з 16 222 дитини повернути вдалося лише 126 осіб, як зазначає портал «Діти війни».

Складна ситуація з дітьми з дитячих будинків або з тими, чию особу не встановлено. Ними займаються зараз відповідні служби з українського боку: Міністерство реінтеграції, Національне інформаційне бюро, СБУ, Національна поліція та ін. Серйозною проблемою є невизначеність з нашого боку кількості депортованих дітей та даних щодо їхньої особи.

Фактором, що ускладнює процес повернення чи встановлення особи та решти необхідних нам даних дітей, слугує розрив дипломатичних відносин між росією та Україною. Роль посередників у нашій комунікації виконують волонтери та організації на міжнародному рівні.

Що ми можемо зробити?

Нам слід усвідомлювати серйозність цієї проблеми й поширювати інформацію на національному та міжнародному рівнях.

Важливо знайти спосіб донести до відома батьків на окупованих територіях наступне: якщо росіяни мають намір забрати їхню дитину, то є критично висока ймовірність, що повертати її не будуть. За наведеними вище даними, частина батьків віддавала дітей в руки росіян, не усвідомлюючи справжні плани окупантів. Сильніший розголос цього злочину та донесення цієї інформації до таких батьків міг би сприяти попередженню проблеми.

До міжнародної спільноти слід донести, що проблема така ж гостра й потребує негайної реакції, як і порятунок воїнів з Азовсталі, теракт в Оленівці, окупація ЗАЕС, катування наших воїнів та цивільних, масові обстріли української енергетичної інфраструктури.

Потрібен не лише більший тиск на росію за злочин, котрий вона робить «в тиху», а й включення в процес організацій, що мають виступати гарантами прав цивільного населення під час війни, у ролі спостерігачів та миротворців.

Україна як держава повинна ініціювати створення нових механізмів розшуку та встановлення особистості дітей на випадок втрати їхніх документів, знайти фінансування на проведення ДНК експертизи за потреби.

Після повернення наших громадян на підконтрольні Україні території ми повинні займатися їхньою інтеграцією в культурний простір.

Ми мусимо пам’ятати, що це наші громадяни, котрі пережили своєрідний полон. А отже, нам варто абстрагувати їх від війни та забезпечити почуття захищеності. Ми повинні продемонструвати, що Україна їм не ворог, щоб вони могли відчути, що повернулися додому, де співвітчизники готові їх підтримати.

Нам слід забезпечити поверненим дітям юридичний захист на випадок, якщо російські сім’ї будуть чинити спроби вкрасти повернену дитину знову.

Найголовніше — ми повинні ставитися до них з розумінням та повагою. Однак розуміти й бути готовими до того, що вони можуть відстоювати позицію, нав’язану російськими медіа, антиукраїнськими активістами та пропагандистами, вчителями в російських школах, вихователями, звичайними росіянами.

Отже, зі свого боку, нам варто розвивати спроможність донести до цих людей правду шляхом розвитку критичного мислення, пошуку причинно-наслідкових зв’язків та вивчення новітньої (і не лише) історії, — але за їхньої готовності сприймати та опрацьовувати таку інформацію.

Ми повинні захищати кожного нашого громадянина.

І це питання залишатиметься гострим, доки ми не повернемо кожну нашу депортовану дитину на Батьківщину.

Анастасія Кучерук,
студентка Інституту публічної служби та управління,
стажерка Центру політико-правових реформ