Думки експертів про те, як в Україні вибудовується співпраця між громадськими організаціями та державним сектором, які переваги такої синергії, конкретні результати й перестороги, зібрав портал «Реформа державного управління».

Ось як на ці питання відповів Віктор Тимощук, заступник голови правління Центру політико-правових реформ, експерт з питань публічної адміністрації:

«Моя експертиза — це тематика урядування, публічної адміністрації. Коли почали цим займатися в кінці 90-х років, то в Україні не було розроблено багатьох навіть теоретичних речей. Розмежування політичних посад і державної служби, роль державного секретаря в міністерстві, різниця між міністерством та іншими центральними органами виконавчої влади … Багато речей українські неурядові організації розробляли замість науковців та публічних службовців, а потім адвокатували їх в уряді та парламенті.

Це десятки розроблених законів у різних сферах, проадвокатованих, впроваджених.

З мого досвіду, нам завжди було легше працювати з демократичними урядами. Після Революції гідності був особливий пік результативності, багато було зроблено, зокрема в цей час прийнятий Закон «Про державну службу», яким дуже пишаємося, до якого долучалися: до розробки, адвокації й потім до допомоги у впровадженні.

Хотілося б, щоб кожна влада, яка приходить, не починала з нуля, а намагалася зрозуміти, що тут вже робилося. Щоб було наступництво.

Публічний сектор не працює так, як приватна компанія. Це не 10 людей, яких можна легко зняти, легко набрати. Це сотні тисяч людей. Тут має бути сталість, інституційна тяглість, пам’ять і правила, процедури.

І державному сектору корисно заручатись підтримкою неурядових аналітичних центрів, тому що тут дуже потужна експертиза, яка напрацьовувалася роками.

Частіше громадські організації самі ініціюють звернення, пропонують свої послуги, дослідження, готові продукти.

Справедливості заради скажу, що в нас є окремі міністри, депутати, які розуміють сектор своєї відповідальності та знають, які експерти працюють з цією темою. Запрошують на зустрічі, комунікують, прагнуть співпрацювати.

Великий плюс, який можна отримати від співпраці з громадськими організаціями — самі обсяги роботи. Великі дослідження, моніторинг та обробка інформації, публічні консультації щодо якихось ідей: громадські організації виконують дуже широку роль. Якщо навіть напрацьовують якусь ідею, policy документ, то потім організовують його обговорення зі стейкхолдерами, бізнесом, ОМС.

Тож влада може використовувати роботу неурядового сектору у своїх інтересах, полегшуючи собі життя, і від цього користь буде усім.

В нас є добрі приклади взаємодії з деякими урядовцями, депутатами, які розуміють, що таке правильний policy процес. Вони залучають всіх стейкхолдерів, шукають збалансоване рішення. Помітив, що це залежить саме від особистої культури, від освіти, досвіду в роботі в публічному чи громадському секторі.

Тотально як культура це поки не всюди працює. На жаль, багато органів все ще закриті й вони сприймають комунікацію лише односторонню — розповідають про те, що вже зробили. Вплинути на розроблене ними рішення практично неможливо. Часто в процесі розробки вони не беруть до уваги думку навіть тих, для кого вони працюють, тобто на кого буде спрямоване рішення. Важко сказати, чи це свідомо, чи це брак культури, яку ми маємо крок за кроком нарощувати.

Тому потрібні правила. Наприклад, ми багато років адвокатуємо Закон «Про публічні консультації». Вважаємо, якщо в нас немає цієї культури на рівні носіїв (політиків), неформалізованої, то давайте спробуємо через закон і право впровадити, щоб кожен, хто розробляє policy документи чи нормативно правові акти, розумів, що їх треба комунікувати, вчасно відкривати, про них треба консультуватися, залучати, давати можливість усім, хто має бажання й спроможність висловитися, а тоді аргументувати своє рішення. Було б добре, щоб кожен, хто розробляє політику, розумів, що найкращий формат — це відкритий формат. Чи це велика реформа, чи маленьке рішення — треба залучити всіх, кого це стосується. А починати взагалі треба з елементарного — з відкритої робочої групи. І залучати потрібно не лише тих, з ким комфортно, але й носіїв альтернативних точок зору.

Коли ми робимо щось разом з владою, міністерствами, з кимось із депутатів — беремо на себе значну частку комунікаційної роботи, проведення заходів, донесення інформації різними каналами.

Пояснюємо, чому потрібно те чи інше рішення, що воно дасть. І навіть якщо воно буде непопулярним для суспільства й суспільству хотілось би почути щось інше, ми можемо брати на себе й негативний тягар.

Ми комунікуємо й до прийняття рішень, і після. Якщо ми разом готували певний закон, то зі свого боку потім готуємо і науково-практичні коментарі, і статті та посібники для громадян, як цим законом користуватися. Проводимо тренінги, моніторимо як впроваджується закон. У нас були різні досвіди. Наприклад, Закон «Про доступ до публічної інформації» треба було пояснювати більше для громадян і громадських організацій, а Закони «Про державну службу» та «Про адміністративні послуги» — державним службовцям і посадовцям ОМС».

Думки інших експертів читайте в статті за посиланням.